Науково-дослідний відділ РЛП «Краматорський» продовжує цикл нарисів про амфібій нашого краю. Цей, черговий з них, який ми зараз пропонуємо Вашій увазі, присвячений ропухам – тваринам, дуже цікавим як самі по собі, так і завдяки пов’язаному з ними ряду хибних уявлень та забобонів, деякі з яких існують і по сей день.

В першу чергу, згадаємо ще раз про неспівпадіння на межах української та російської мов у назвах амфібій, про яке ми вже згадували у нарисі про Зелених жаб, яким був розпочатий цей цикл, а саме – про те, що слово «жаба» українською мовою означає тих тварин, що російською називаються «лягушки», а ті, що російською називаються «жаби», українською – «ропухи». Через незнання таких нюансів, нажаль, регулярно виникають грубі помилки у популярних публікаціях про цих тварин, зроблених неспеціалістами, що базуються, наприклад, на невправно зібраних за допомогою інтернет-засобів даних. У результаті, як правило, намагаються писати про жаб, а виходить про ропух, а це дуже різні істоти.

Ропухи відносяться до родини Ропухові – Bufonidae. Це крупні, кремезні за постаттю, досить малорухливі, порівняно з Жабами, амфібії, які усе життя після метаморфозу з пуголовка (окрім періоду розмноження) проводять на суші. Вони мають великі, дуже гарні, з золотистими «іскорками» очі з характерною для переважно нічних тварин здатною звужуватися у щілину зіницею (горизонтальною).

В Україні мешкає три види ропух. Ропуха звичайна або сіра (Bufo bufo) – найбільша з них, довжина по тілу може досягати біля 20 см., найкрупніші особини не дуже відрізняються за розмірами від середніх екземплярів Ропухи Бломберга, та Ропухи-аги, які змагаються за звання найкрупніших ропух у світі. Окрас тіла, як правило, у сірих та буруватих тонах, можливі варіації. Ропуха сіра пов’язана, як правило, з лісовими біотопами. У Донецькій області вона починає зустрічатися, наприклад, з північної частини Краматорського району, де з’являються придатні для неї місця мешкання (місця розмноження виявлені авторами, наприклад, у районі м. Святогірська). Далі на північ, у Харківській області, вона вже звичайна.

Найбільш розповсюджений вид – Ропуха зелена. Ще відносно донедавна вона носила латинську назву Bufo viridis, тобто відносилася до того ж роду, що й ропуха сіра, але зараз її відокремлюють різним чином, наприклад, до родів Bufotes або Pseudepidalea. Якщо Ви читали попередні наші нариси про жаб, то там також є про нещодавні суттєві зміни у систематичному положенні. Такі зміни зараз є звичайним явищем, і вони торкаються не тільки амфібій, але й інших таксонів. Коротко, результати сучасних ревізій систематики можна виразити такими цитатами як: «Зранку не знаєш, як зараз називається  та визначається ввечері добре відомий вид», «Скоро у нас залишаться одні монотипічні роди, а у кожній калюжі буде мешкати окремий підвид», тощо. Така тенденція викликана рядом об’єктивних та суб’єктивних причин, яких ми торкатися у рамках цього нарису не будемо.

Ропуха зелена помітно менших розмірів, основний тон забарвлення – сірувато-зеленуватий, з великими, неправильної форми темно-зеленими плямами, є ряд варіацій. Ця тварина проявляє високу лабільність (стійкість до змін в умовах оточуючого середовища), що дуже допомагає їй у процесі синантропізації (пристосування до мешкання поряд з людиною, у антропогенних біотопах). Саме її усім відомий характерний «дзюрчащий» спів, який, до речі, нагадує спів вовчка (він же капустянка або ведмедка, Gryllotalpa – великої риючої комахи, відомого шкідника агрокультур), що іноді призводить до смішних ситуацій, коли у пошуках однієї тварини можна знайти зовсім іншу. Цей характерний звук жителі міст чують навесні з кожного фонтану або навіть великої калюжі чи канави, де потім можна спостерігати численних пуголовків. В умовах, якщо водойма не встигне пересохнути, ці тварини успішно розмножуються (тут зеленим ропухам теж стає у нагоді їхня висока лабільність, у даному випадку – порівняно низька чутливість ікри та пуголовків до якості води, яку інші амфібії б не витримали). Взимку у населених пунктах зелених ропух можна знайти активними, не перейшовшими до анабіозу у трасах теплових комунікацій, де вони живляться такими ж не сплячими цвіркунами (ці члени такого цікавого підземного співтовариства можуть вас порадувати своїм співом з-під землі посеред зими, коли навколо лежить глибокий сніг) та тарганами.

Третій вид, який мешкає в Україні – Ропуха очеретяна (Bufo calamita). Вона найменша з них, зустріти її можна в західних областях. Найбільш рідкісна, занесена до Червоної книги України.

Ропухи, як і усі інші амфібії, відносяться до пасивно-отруйних тварин (це означає, що істота не має пристосувань для активного введення отрути для організму противника, таких, як жало, отруйні колючки, зуби, тощо). Шкіра амфібій звичайно покрита слизом, що вміщує речовини, які подразнюють шкіру та слизові оболонки нападника, та примушують його відмовитися від нападу. Ефект буває дуже різним, у залежності від виду амфібії, виду та маси нападника, місця потрапляння отрути, та інших факторів. Місцеві земноводні суттєвої загрози для людини не становлять, але рекомендуємо після контакту з ними за можливості помити руки, або хоча б не торкатися місць знаходження відкритих слизових оболонок – носу, роту, очей – можливі хімічні опіки різного ступеню неприємності. Не слід дозволяти собакам намагатися гратися з ропухами.

На деяких тварин, наприклад, їжаків, захисні механізми ропух не діють. Змії та деякі птахи також залюбки споживають їх у їжу.

Серед наших амфібій ропухи вважаються тваринами з порівняно високорозвинутим отруйним захисним механізмом. На їх голові, за очима, помітні добре розвинені «бородавкоподібні» околовушні залози (паротиди), які й є відповідальними за виробленням основної частини отруйних речовин. Можливо, саме через зовнішній вид цих органів, а також загальний вигляд ропух з їх нерівною шкірою та великими плямами неправильної форми, цих тварин вважають причетними до появи у людини при контакті з ними «бородавок». Без огляду на те, що причиною виникнення «бородавок», папілом та інших подібних шкірних утворювань давно визнані вірусі, тощо, а не речовини, виділяємі ропухами. Цей міф і зараз дуже розповсюджений серед, здавалося б, цивілізованих людей. Також не канули у Лєту не менш дивні «народні методи» виведення бородавок за допомогою досить-таки цікавих способів, включаючи кров тих же ропух. Для виведення бородавок автори рекомендують звернутися до дерматолога, а не користуватися способами а-ля Гекльберрі Фінн, описаним Марком Твеном, для Вашого ж здоров’я так буде краще.

Широко відомий практичний спосіб застосування отруйних властивостей амфібій нашими предками – а саме, поміщення їх у молоко, для запобігання його скисанню. Це цілком розумно – виділення цих тварин повинні пригнічувати розвиток відповідальних за бродіння мікроорганізмів. Точно невідомо, кого саме клали у ємкості з молоком, є думка, що усіх підряд – наші пращури не дуже добре розумілися на систематиці, а позитивний ефект повинен проявлятися у випадку будь-якого виду.

Наприкінці, щодо властивостей отрути ропух, можна згадати, що саме її компоненти (буфотоксин та ін.), наряду з тетродотоксином (виділяємим з органів риб родини Чотиризубі (Tetrodontidae) – «риб-кульок», відомих «фугу», прісноводні представники котрих часто зустрічаються в акваріумах) вважаються одним із складників відомого «порошку вуду», який використовується для створення «зомбі» магами та жрецями цієї релігії. Насправді, походження та природа «зомбі», існування котрих є безперечним фактом, є досить спірним. Є, наприклад, версія, що їх стан насправді є результатом ураження нервової системи отрутами, або вторичної дії кисневого голодування мозку, спричиненого ними же, або й іншими факторами.

Взагалі, амфібії, і, зокрема, ропухи, або ропухоподібні створіння, мабуть, завдяки своєму своєрідному зовнішньому вигляду та цікавим властивостям, займають досить помітне місце у повір’ях та міфологіях людства, як старовинних, так і цілком сучасних, не дуже поступаючись у цьому своїм не дуже далеким родичам – зміям.